Тони — конечно, преподаватель замечательный. Но знаете, по 3-4 курса одного преподавателя каждый семестр заебут кого угодно. Я предсказываю каждое его слово, каждую шутку, и уже так не могу. "Кейт, мне нужно, чтобы ты готовилась к занятиям...", "Кейт, не смотри в работу Дэвида!", "Кейт, что у нас с клубом?", "Кейт, что у нас с обществом?", "Кейт, что у нас Пеанием?", "Кейт, как по-русски «сейчас»?", "Кейт, ты о чем, о перенаселении Земли? Ты меня пугаешь", "Вегетарианство - это так хорошо, так заебись хорошо. Мясо едят животные а мы, люди, выше этого", "только подумайте об этом... да я знаю, что опоздал на двадцать минут и уже двадцать минут говорю о политике вместо урока, но, мне кажется, это важно, Кейт, не смотри на меня так... только подумайте, это все из-за того, что людям не хватает знаний", "а почему? потому что он не знает латыни!", "вы представляете? вы читали в газете, что он вытворил?! Сегодня Обама %latest_news%! Это... Это же смешно! Кейт, ты ведь наверняка уже слышала об этом? Новость прошла час назад. Кейт, что значит «кто это»?", "винда - говно, такое говно, такое говно, то ли дело маки, маки бесконечно превосходят винду, маки - лапочки, такие лапушки, утюпутечки, ах вы мои макинтошечки"...

Не могу больше это слышать. Пошел в жопу. Достал со своими безапелляционными восхвалениями и порицаниями одного и того же. Каждый день. В следующем семестре два курса. Только латынь и греческий, и все. Блин, если б и их можно было не брать! Задолбал по самое не могу.

Вібратор не тільки вібрує, але й при довгому використанні нагрівається, і тоді ним можна грітися, а це дуже зручно, бо мій новий лептоп нагрівається дуже слабенько, на відміну від попереднього, і грілка з нього нікчемна.

Чого це мене потягло на Шопена? А це не просто так, це я в межах своєї поланскі-програми подивилась "Піаніста". І разом ще й прочитала книгу, що по ній знято фільма, а наступного дня ще й "Список Шиндлера" подивилась. То недивно, що я була в такому настрої.

Звісно, звісно, я дуже переживала. Знаєте, я подумала, людина боїться тих жахливих речей, яких на її долю не спадало. Тому що про ті, що вона пережила, вона знає, чим усе скінчиться, а всі інші лякають своєю жорстокою теорією вірогідності. Мене не лякають сталінські репресії чи голодомор. Сама я їх, дякувати богу, не застала, але люди, які повинні були вижити і народити дітей, щоб ті також народили дітей, щоб в результаті народилась і жила я, вижили. Я не знаю, яка там була вірогідність вижити (але, мабуть, значно вища за ту в польських гетто), але я знаю, що всі люди, що "потрібні мені" уже потрапили в процент живих і здатних народжувати дітей. Уже потрапили, уже вижили — моєму серцю не треба завмирати в жасі "що з нами буде?". А при погляді на життя польських євреїв воно завмирає. Коли всіх зачинили в гетто, чи не опинилась би я серед тих, що відмовились, не була б розстріляна? За три роки життя в гетто чи не опинилась би я серед тих, що були розстріляні за те, що були на вулиці після комендантської години, за те, що не носили пов'язку з зіркою Давіда, за те, що не мали довідки з роботи, за те, що мали більше двох тисяч злотих, за те, що не вклонились німцеві на вулиці, просто так?.. Чи не померла би з голоду? Коли депортували з гетто, чи не спробувала б я через страх невідомості сховатися в піаніно або в льосі? Усіх знайшли, усіх розстріляли. Чи не роздратила я б офіцера, якщо б німецькою спитала, куди нас везуть? А везли б нас в газові камери. А кого не прямо в камери — тих перш на працю в концтабір. Коли з групи робочих обирали кожного третього, щоб убити, якою числом я б стояла в шерензі? Ні, не всіх убили. І тим жахливіше на це дивитись. Це не фільм, де всі померли, де тобі показують "якби ти там була, ти б загинула". Що ми смертні, ми і так знаємо. Тут мені показують "якби ти там була, ти б могла вижити, але б загинула". З більш, ніж трьох мільйонів польських євреїв, залишилося живими близько п'ятдесяти тисяч. Чи потрапила б я в ті жалюгідні п'ятнадцять процентів? Мене там не було, Я не знаю. Може, потрапила б, а може, й ні. Не знаю. І ніколи не дізнаюсь, і це моє щастя, але це ж і мій страх, що буде іноді, може, раз на рік, може, рідше, отруювати моє щасливе безвоєнне життя. Ні, я не можу передбачити, чи буде моє життя безвоєнним, я просто знаю, що я ніколи не буду польською єврейкою в тридцять дев'ятому.

І в той же час, це страшно, бо занадто близько, бо надто мене стосуєтья, хоч це і протиречить моєму першому тезісу. Бо, в кінці кінців, я на одну восьму єврейка. Єврейкою була моя прабабка, Роза Наумівна Гінзбург, надзвичайної краси жінка. І той жах наче на одну восьму висить наді мною. Одна восьма — знов частка, знов теорія вірогідності. Яка ж вона страшна, ця вірогідність. Бо її не існує насправді. Насправді або помреш, або ні, завжди п'ятдесят на п'ятдесят, в війну чи ні.

Це про такий звірячий страх смерті. Тепер про кіно. Критики праві, "Піаніст" — не велика картина, і не така добротна, як інші фільми Поланскі, знята "банальною кінематографічною мовою" і всіх тих нагород, може, і не заслуговує. Але коли вже прийнято порівнювати її з іншим фільмом єврея про холокост, "Список Шиндлера", то "Список" програє. По-перше, Лайам Нісон, як би я його не любила, не розкрив характера, на мою думку. Шиндлер залишився якимось незрозумілим, його зламний момент, коли він на коні зверху дивиться на гетто, вийшов якось розмито, а кульмінація розвитку персонажа ("я міг би врятувати ще одного") виглядає непереконливо і невиправдано. Робота Бена Кінгслі значно вища за рівнем. І втілювати всю страшну Німеччину в одному Амоні Геті мені здалося дещо примитивним. Так, він такий яскравий, такий огидний, такий аж на Гітлера схожий — просте рішення. А от композиція фільму досить складна і невиразна, та ще більше трьох годин це все тягнеться. Натомість "Піаніст" — проста і виразна історія, історія однієї людини. Без акценту на його талановитість, як я чекала. Без геройства, що чомусь обурило деяких рецензентів. Ну, звісно, людям треба героя, великого і сміливого, краще, якби він один убив всіх нацистів. Я вже не говорю про те, як би себе поводили самі рецензенти на війні. Ні, їм ще й треба кіно про геройство. А навіть Тарантіно обійшовся без такого. І треба бути зовсім без серця, щоб вимагати чогось героїчного від Владіслава, щоб звинувачувати його в бездіяльності. Що стосується звинувачень щодо фільму, просто саме те, що фільм знято дуже точно по його мемуарах, а мемуари написано відразу після війни, виправдовує авторів — там просто показано правду. І всі ті жахливі сцени вбивств и мордувань — не художні прийоми. Саме так Шпільман все і описував.

А ще фільм і мемуари дали мені добре уявлення про історію Польщі в Другу Світову: я знаю, що було після чого і навіть в яких роках. Я зовсім не знаю історії, і не можу її вивчити, я ніяк її не можу збагнути. Це рідкий випадок, коли в мене в голові з'явилась чітка і логічна картина якогось періоду.

Ні, "Піаніст" — не великий фільм, в ньому нема нічого нового, він досить банальний і досить голівудський. Але в ньому є життя і є правда.